Я б так хотів прийти додому,
Щоб двері відчинили внуки,
Щоб затишок розвіяв втому,
Щоби м’які, маленькі руки
Вчеплялись у бороду: «Дідусю,
Чому вона у тебе сива?»
Я б клацав по носі комусь
І посміхався би щасливо.
Ми б пили чай із бергамотом,
Цукерки б їли після сьомої…
Щоб донька, що прийшла з роботи,
За це сварила. Але з цьомом.
Щоб потім довго мив я посуд,
І свого зятя слухав жарти.
Щоб віддавав йому на розсуд
Ті рішення, що цього варті.
Щоб потім тихо стало в хаті
І темно начебто в печері.
Щоб позаснули всі завзяті.
І я б палив у балконні двері…
…Ба поки ще немає доньки,
Немає зятя, внуків спритних,
Не пахнуть їх малі долоньки
Нічим. І бороди не видно.
Я двадцять років бачу світ.
З них місяць — біля кулемета.
У мене є залітний кіт,
Пустий окоп і сигарета.