Десь у дитинстві дідусь цей стрибав з моста,
Просто на спір. І був той політ мистецтвом.
Сивий старий за юність перегортав
Сотні романів, щоб осягнути блаженство.
Якось дідусь випадково пізнав любов,
Ту, що рве груди, в темряву забирає.
Лихо траплялось, брав його без умов.
В себе впускав, що десь в небесах літає.
Крав у коханої дід час від часу сам
Ніжність для інших. Їм дарував увагу.
Часом ламався він від життєвих драм.
Зрадженим був. У пітьмі виявляв звитягу.
Зрідка траплялось: друзів ховав, дружин,
Стоячи смирно, плачучи безголосо.
Сотню разів лишався собі один.
Вижив. Онуків згодом він цьомкав у носа.
Втомлений дід нещодавно сів на стілець,
Сердячись знов на хворобу оту і нудоту.
Ось на мосту стоїть, як отой малець,
І, як в дитинстві, готовий цілком до польоту...