Коли, як спочатку, станемо Стасами та Петрами,
Вдягнемо білі светри, джинси, як небосхил,
Вийдемо на заводи, в офіси, навіть у храми,
І повернуться руки до ручок, сокир і пил.
Станемо пити латте, їсти в обід лазанью,
Зможемо знов без матів чути звук літака,
Ми все одно побачимо, ми все одно впізнаємо:
Он — ланцюжок на шиї, трохи тремтить рука,
Он — на кисті татуха, он — на кишені стрічка,
Он — дрібних опіків сотня, на підборідді шрам,
Берці (вони навіки), сіпання невеличке…
Свій! Так на інших схожий. З наших! Такий, як сам…