Вона би хотіла забути той день,
Жбурнути в сміття, наче гниле яблуко,
Та весь кошик чорний, й жоден геній
Не знайде там цілого чи не зів’ялого.
Дні все дрібніли та тліли в попіл,
Вона кашляла хрипко, ковтаючи пил,
Пам’ять палала — суцільний опік.
І лікуватися не було сил.
Чекала зверху неясної вказівки,
Але затаївся на небі Бог,
Жадала вже хоч якоїсь кінцівки.
І раптом почула, що путін здох.
Повільно з землі підняла насіння,
Покрутила між пальців туди-назад,
Нахилилася тихо і в землю посіяла.
Буде дерево. Буде сад.